Дороги Києва

З давніх часів, що не раз підтверджувалося грамотами государів і государинь, «з привізних хлібних і харчів» жителі Києво-Подолу мали право «брати данину». Виручені гроші використовувалися для вирішення багатьох нагальних проблем, в тому числі витрачалися на утримання доріг. «З коштів цих, якими оной магістрат представляє, будує нижнє місто Київ, званий Поділ палісадник, вартових і мости (мостові. – Авт.), Містить пошту, ставить підводи і інші витрати лагодить», – зазначалося в повідомленні Київської губернської канцелярії, направленому До Дніпру. Крім того, частина щорічної виручки Поділ передавав на потреби Києво-Софійського кафедрального монастиря. Найвищим указом від 15 липня 1754 року в місті Києві, в зв’язку з затвердженням єдиних митних правил, були скасовані грошові збори, які виробляв магістрат «з привізних харчів, за ваги, міри, бійні, за місця і за мости». Ці щорічні збори тривалий час поповнювали подільську казну на 559 гривень 66 копійок. Щоб постаратися зрозуміти, якою величезною була ця сума, слід згадати з історії, що великий Ломоносов жив на півкопійки на день, навчаючись в Київській Академії в 1734 році.

Указом Сенату від 17 лютого 1756 року визначено було «відпускати з Київської губернської канцелярії щорічно Київському магістрату з митних зборів по 479 гривень 66 копійок на будову палісадника, утримання на Подолі мостових вулиць, караул та інше». На перший погляд, подолянам, основним споживачам коштів, що виділяються, бюджет урізали на 80 гривень. Однак це були ті самі гривні, які йшли раніше із засіків магістрату на потреби Софії Київської. З моменту вступу в силу указу Сенату, цю суму канцелярія виділяла обителі особисто. Виникає цілком резонне питання. Чому обміняли «шило на мило»? Відповідь якщо і не лежить на поверхні, то заритий не так вже глибоко.

У 1754 році, через всього століття після приєднання Малоросії до Київської держави (для історії – кілька миттєвостей), на українські вольності почалося широкомасштабне наступ. Обмежувалася в правах автономія, страждало козацтво, і, природно, обмежувалося мирне населення, яке проживає на великій території. Така політика була викликана тим, що народи, які опинилися в імперії мимоволі, прагнучи до свободи, сильно розхитували її зсередини.

У Малій України індукти і евенти (привілеї, що розповсюджувалися з урахуванням сформованих традицій і обставин) були знищені одним розчерком пера імператриці. Все йшло до повної ліквідації Магдебурзького права в Києві, тобто намічалося знищення місцевого міського самоврядування, що і сталося в 1785 році, коли «Настанови про губернії» докотилися до «матері міст руських». Правда, за часів імператора Павла I в 1798 році Київський магістрат знову отримав привілеї, але в період миколаївської реакції (1835 рік) втратив їх повністю, бо місто у всіх питаннях з того часу змушений був підкорятися законам, поширюваним на території всіх губернських центрів України. По суті, Київ – колиска християнства і найдавнішу столицю українського держави – зрівняли в правах і обов’язках з рядовим губернським центром … Більш того, згідно з «новим городового положення», в 1785 році в Києві з’явилася міська Дума, склад якої вже призначався губернатором і затверджувався потім в столиці. Тобто на довгі роки кияни втратили право «волно» обирати своїх представників.

Але повернемося до початку описуваної вище вакханалії. Отже, починаючи з січня 1756 року магістрату видавалися не тільки гроші в сумі 476 гривень 66 копійок, а й «особлива» прибутково-видаткова шнурувати книга «для контролю вироблених з цієї суми витрат». Крім того, «для фактичної перевірки і огляду різного роду будівель та виправлень» відрядили щорічно особливий офіцер, який і представляв ґрунтовний рапорт про це засвідчення в губернської канцелярії. Ось цей контроль і став, по суті, першим формально узаконеним втручанням губернської адміністрації в «економію» міста, в магістратське хазяйнування.